Історія нашої школи

Дати та імена

Все почалося з початкової школи №42, яка була підпорядкована відділу шкіл Південно-Західної залізниці. Вона запросила своїх перших двадцяти двох учнів до першого класу в 1918 році. Першим директором був Червінський. Про нього залишилися спогади як про високоосвіченого фахівця, який мав велику домашню бібліотеку. Цю бібліотеку почав збирати ще його батько. І саме завдяки йому станція Коростень-Подільський стала культурним центром міста Коростеня. Може тому серед перших учнів були і майбутній скульптор Арон Футерман, і заслужений артист України Олексій Омельчук.

Першою вчителькою була Наталія Климентіївна Бойківська. Її брат, священник, поселився в селі Чигирі. Разом з ним проживала і сестра, яка влаштувалася на роботу в школу на станції Коростень-Подільський.

Через чотири роки школа стає семирічною. Її очолює А.К. Запара, вчитель біології. Саме він заклав ботанічний сад, квітники, які не тільки тішили око, а й дивували різноманіттям і екзотичністю.

В основному учні закінчували сім класів, але частина продовжувала вчитися в такій же залізничній школі №37 (тепер це школа №7).

В 1932 році школа змінює номер 42 на 38, залишившись в підпорядкуванні Південно-Західної залізниці. Дітей в школі стає більше. Виникає потреба будувати більш містку будівлю.

Так була побудована нова школа на місці, де і тепер знаходиться школа №8. Нову школу будували більше двох років.

Директором школи призначається Степан Терентійович Поліщук. Громада станції Коростень-Подільський пам’ятає його як доброго господаря, як людину, яку дуже поважали вчителі, батьки та учні. Під керівництвом Степана Терентійовича талановиті вчителі В.Д. Довгаленко, П.В. Потапчук, В.І. Іванюк та інші зробили життя школи насиченим різними заходами, трудовими справами та заняття спортом.

Випускний вечір в 1941 році був 22 червня. На Коростень були скинуті перші бомби. Перші вибухи пролунали в районі теперішньої фабрики «Ельфа». Наступного дня біля школи група людей проводжала молодих хлопців на війну. Подейкують, що частина з них їхали на фронт через ст. Коростень-Подільський і прибігали в школу на декілька хвилин, поки ешелон стояв на станції. Щось у цьому є зрозуміле і незбагненне водночас.

Після звільнення Коростеня в лютому 1944 р. школу очолює її колишній директор С.Т. Поліщук.

Школа вціліла. Половина вікон вибиті. На вокзалі зберігся сад. В одному із класів (тепер це кабінет біології) була кузня, в інших класах на першому поверсі німці тримали коней. На другому поверсі жили офіцери. Класні кімнати були обклеєні шпалерами. Після звільнення станцію бомбили. Одна бомба розірвалася за декілька метрів від центрального входу. В школу жодна бомба не потрапила. Школу, депо, станцію захищали групи зенітчиків. На жаль, жіночий загін зенітчиць, який знаходився на території школи, був знищений прямим попаданням бомби.

Відбудовували школу всі небайдужі. Під шпалерами зберіглися панелі. Спочатку не було скла для вікон. Зимою їх оббивали з двох боків дошками і між ними засипали тирсу. Збереглася і підлога в класах. Дуже розумно були побудовані груби: вони обігрівали перший і другий поверхи.

Післявоєнна школа була неповною середньою, а вчилися в ній діти з навколишніх сіл і станцій.

В 50-х рр. школа №38, виступаючи на конкурсі художньої самодіяльності в м. Києві, займає перше місце й отримує 28 одиниць музичних інструментів. Школярі навчилися грати на них і в супроводі цього оркестру в Києві знову зайняли перше місце. Через 10 років відбувся перший післявоєнний випуск.

В 1960 році школа міняє свій статус: змінено номер (тепер це школа №8) і підпорядкування (міський відділ освіти). Школу в новому статусі приймали серйозно: приїжджали з міськвно, ходили по уроках, знайомились із вчителями.

З 1964 року директором школи стає Галина Василівна Довгаленко. Вона продовжує справу батька-вчителя. Мудра і доброзичлива вона стає уособленням керівника, який поєднує вимогливість і людяність. На її долю випадає добудова школи. Чудове рішення, але не продумане до кінця, бо через два десятиліття навчання в школі буде до пізнього вечора. І сьогодні однозмінне навчання неможливе. Галина Василівна зробила для мікрорайону неоціненну справу. Чого вартий був лише побудований спортивний зал.

На зміну Галині Василівні прийшов Петро Денисович Марченко. Він вирізнявся грамотним і вимогливим керівництвом. Петро Денисович разом зі своїми заступниками організував навчально-виховний процес на високому рівні, а ще побудували їдальню. Діти і батьки пам’ятають майстрів педагогічної справи цього часу: М.Г. Марченко, А.О. Прокопчук, С.К. Вайнер, М.З. Борзяк, Г.А. Сидоренко, Г.О. і В.А. Шиманських, А.С. Томчук, М.М. Фещенко і багато-багато інших. Всіх не перахувати.

За роки існування школу закінчили біля 5000 учнів. Кожен може назвати свого улюбленого вчителя. Загадайте його сьогодні добрим словом.

З 1994 року директором школи працює Лідія Миколаївна Рихтерова. Школа виходить на новий рівень. Директор постійно дбає про підвищення фахового рівня педагогічного колективу. Вагомою часткою роботи школи було оздоровлення дітей. Сімнадцять років керувала Лідія Миколаївна школою і запам’яталась вчителям, учням і батькам відданістю школі, яка стала її рідним домом.

1 вересня 2011 року школу очолив Олександр Матвійович Котлярчук. За сім років його керівництва в школі поміняли вікна, по-новому оформили класні кімнати, змінили вигляд учительської та коридорів. Нарешті з’явився центральний вхід до школи, перекрили дах, майже закінчили огорожу, шкільне подвір’я прикрасив сучасний спортивний майданчик. Школа вдячна небайдужим людям, які стали спонсорами оновлення столітньої і вічномолодої школи №8.  

Шуляренко Т.П., вчитель ЗОШ №8